Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей

Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей

БОЙНЯ  НОМЕР  П,ЯТЬ,

АБО  ХРЕСТОВИЙ  ПОХІД  ДІТЕЙ

(службовий танець зі смертю).

Автор —

КУРТ ВОННЕГУТ молодший,

американець німецького походження

в четвертому поколінні,

який тепер живе в добрих умовах на мисі Код

(і забагато палить)

і який, бувши американським

піхотинцем-розвідником нестройової служби,

потрапив у полон,

був свідком бомбардування

німецького міста Дрезден,

колись званого Флоренцією-на-Ельбі,

і вижив для того, щоб розповісти про це.

Цей роман

має трохи телеграфічно-шизофренічний стиль,

яким пишуть на планеті Тральфамадор,

звідки прилітають літальні тарілки.

МИР ВАМ.

Мері О,Гар  і Гергардові Мюллеру

присвячую

Ревуть воли й телята,

І мекає ягнятко.

Та Йсус малий не плаче —

Спокійне немовлятко.

1

Майже все це сталося насправді. Принаймні війну тут описано досить-таки правдиво. Чоловіка, якого я знав, і справді розстріляли в Дрездені за те, що він узяв чужого чайника. Інший мій знайомий і справді погрожував, що після війни через найнятих убивць розправиться зі своїми особистими ворогами. І так далі. Імена всі я позмінював.

Я й справді їздив до Дрездена на кошти фонду Гугенхейма (нехай його бог не забуває!) у 1967 році. Місто це дуже скидалось на Дайтон у штаті Огайо, тільки в ньому ще більше незабудованих ділянок. Певно, там у землі цілі тонни борошна з людських кісток.

Їздив я туди зі своїм фронтовим приятелем Бернардом В. О`Гаром, і ми потоваришували з водієм таксі, котрий завіз нас у ту бойню, де нас було позамикано на ніч як військовополонених. Звали його Гергард Мюллер. Він розповів нам, що якийсь час перебував у полоні в американців. Ми спитали, як живеться за комуністів, і він відповів, що спершу було кепсько, бо доводилося тяжко працювати, сутужно було з житлом, харчами й одежею. Але тепер значно покращало. Він мешкає у затишній невеличкій квартирі, його дочка здобуває чудову освіту. Мати його згоріла під час бомбардування Дрездена. Бува й таке. На різдво він прислав О`Гарові листівку, і в ній було написано:

«Бажаю Вам і Вашій родині, а також Вашому приятелеві веселого різдва й щасливого Нового року і маю надію ще зустрітись у мирному й вільному світі, в моєму таксі, якщо доля судитиме».

Мені це дуже подобається: «Якщо доля судитиме».

І признаватись не хочеться, скільки ця триклята книжка забрала в мене грошей, нервів і часу. Коли я двадцять три роки тому повернувся з другої світової війни, мені здавалося, що нема легшого написати книжку про зруйнування Дрездена: адже досить переповісти те, що бачив на власні очі. І ще мені здавалося, що то буде шедевр або принаймні вона принесе мені купу грошви, бо ж тема неабияка.

Але щось небагато слів я знаходив про Дрезден — в усякому разі замало для книжки. Та й тепер я маю їх не більше, дарма що сам уже зробився старим шкарбуном зі своїми спогадами, витребеньками й дорослими синами.

Я думаю, які марні були мої спогади про те місто і все-таки як спонукало мене написати про нього. Мені приходить на згадку давній жартівливий віршик:

Жив хлопець з гарним інструментом у Стамбулі

І врешті став до нього промовлять:

«Багатства через тебе я позбувся,

Від слабості в дугу зігнувся,

А ти не можеш і піпі справлять!»

І ще мені згадується пісенька:

Зовуть мене Йон Йонсоном,

Живу я у Вісконсіні,

Працюю тут на тартаку.

А коли хто мене питає,

То так тому відповідаю:

Зовуть мене Йон Йонсоном,

Живу я у Вісконсіні...

І так далі без кінця.

За всі ці роки мене не раз питали, над чим я працюю, і я звичайно відповідав, що здебільшого над книжкою про Дрезден.

Так я відповів і Гаррісові Стару з кіностудії, а він звів брови й запитав:

— Це антивоєнна книжка?

— Так,— відповів я.— Либонь, що так.

— А ви знаєте, як я кажу людям, коли чую, що вони пишуть антивоєнні книжки?

— Не знаю. Як же ви їм кажете?

— Я кажу: «А чого б вам замість цього не писати антильодовикові книжки?»

Певна річ, він хотів цим сказати, що війни будуть завжди і що зупинити їх не легше, ніж зупинити льодовики. Я теж такої думки.

Та навіть якби війни не сунули на нас, як льодовики, все одно б лишалася ще прадавня звичайна смерть.

Коли я був трохи молодший і працював над оцією книжкою про Дрезден, то звернувся до свого фронтового товариша Бернарда В. О`Гара, чи не можна якось завітати до нього. Він став окружним прокурором у Пенсільванії. Я став письменником на мисі Код. На війні ми були рядовими в піхоті, розвідниками. І ніколи не тішили себе надією, що після війни добре зароблятимемо, однак життя склалося в нас зовсім не погано.

Відшукати його я попросив телефонну компанію Белла. А там знають свою справу. Інколи ночами у мене трапляються такі напади, зв’язані з алкоголем і телефоном. Я напиваюсь, а дружина забирається в іншу кімнату, бо від мене відгонить гірчичним газом і трояндами. Тоді я поважно й чемно прошу телефоністку з’єднати мене з кимось із друзів, кого я не бачив роками.

Так я відшукав і О`Гара. Він коротун, а я високий. На війні нас називали Пат і Паташон. Ми разом опинилися в полоні. Я сказав йому по телефону, хто я такий. Він зразу повірив. Він ще не спав. Щось читав. Усі інші вже спали.

— Послухай,— мовив я.— Я пишу книжку про Дрезден. І мені треба, щоб хтось допоміг мені дещо згадати. Пе заперечуєш, якщо я навідаюсь до тебе, і ми вип'ємо, поговоримо, згадаємо минуле?

Особливого запалу він не виявив, тільки сказав, що пам'ятає дуже мало, але щоб я все-таки приїхав.

— Я гадаю, що за кульмінацію книжки буде розстріл бідолашного старого Едгара Дербі,— сказав я.— Подумати тільки! Все місто палає, гинуть тисячі людей, а цього солдата-американця заарештовують серед руїн за те, що він узяв чайника. Польовий суд, усе як годиться, а тоді розстріл.

— Умгу,— буркнув О’Гар.

— Адже це кульмінаційний момент?

— Я на цьому не розуміюся,— відповів він.— Це твій фах, а не мій.

Наламавши руку на всіляких кульмінаційних моментах, зав'язках, характеристиках, діалогах, напружених сценах і конфліктах, я безліч разів накидав плани цієї дрезденської книжки. Найкращий з них, в усякому разі найкрасивіший, у мене вийшов на рулоні шпалер.

Я взяв у дочки олівці й кожному героєві надав іншого кольору. З одного кінця шпалер був початок книжки, з другого — кінець, а те, що було посередині, становило її середину. Синя лінія сходилася з червоною, потім із жовтою, а далі жовта лінія уривалась, бо герой, якого вона зображала, гинув. І так далі. Зруйнування Дрездена зображалося вертикальною смужкою оранжевих хрестиків, і всі лінії, що вціліли, проходили через цю смужку й виходили з протилежного кінця.

Всі ці лінії втикалися в бурячище над Ельбою поблизу міста Галле. Падав дощ. Війна в Європі вже кілька тижнів як скінчилася. Нас вишикували російські солдати. Було нас там тисячі — англійців, американців, голландців, бельгійців, французів, канадців, південноафриканців, новозеландців, австралійців — усіх тих, що переставали бути військовополоненими.

По другий бік поля стояли тисячі росіян, поляків, югославів і так далі під охороною американських солдатів. Там на дощі й провадився обмін — одного за одного. Ми з О`Гаром і ще багато хто вилізли на американську вантажну машину. О`Гар не мав ніяких сувенірів. Майже всі інші мали. У мене була парадна шабля офіцера люфтвафе,—вона збереглась і досі. Відчайдух недоросток, якого я називаю в цій книжці Поль Лаззаро, теж американець, мав при собі цілу кварту діамантів, смарагдів, рубінів і таке інше. Це він позбирав у дрезденських підвалах з убитих. Бува й таке.