Таємниця затоки Здохлого кита

Таємниця затоки Здохлого кита

Володимир Михановський

Таємниця затоки Здохлого кита

Матч епохи

Таємниця затоки Здохлого кита - pic_1.jpg

До фіналу «Добрі вовки» й «Бородаті хлопчики» прийшли, як кажіть, голобля до голоблі. Вони мали не тільки однакову кількість очок, але й – досить рідкісний у футбольній практиці випадок – однакове співвідношення забитих і пропущених м’ячів.

Від завтрашньої зустрічі залежало все. Переможці здобували платинові медалі, лаврові вінки (одинадцять таких вінків привіз учора до столиці спеціальний літак). На чемпіонів чекав двадцятихвилиннчй прийом у президента і слава національних героїв.

Від самого раннього ранку групами й поодинці на стадіон посунули глядачі. Виразно жестикулюючи, уболівальники обговорювали шанси тієї й тієї команди. Газети запевняли, що на фінальний матч уболівальники з’їхались і злетілися буквально з усієї планети. Можливо, газети, як завше, дещо перебільшували. В усякому разі, люду й справді було багато. Новий стадіон на двісті п’ятдесят тисяч чоловік не міг вмістити і п’ятої частини всіх охочих попасти на це цікаве видовисько. Можна було, звісна річ, стежити за ходом боротьби й дома, біля екрана телевізора. Але це, як відомо, далеко не те. Кортіло подивитися зблизька справжнє спортивне змагання майстрів найвищого класу.

Роботи-поліцаї, допомагаючи собі замашними гумовими кийками, підтримували порядок на вулицях, що прилягали до стадіону. Ідоли в формених мундирах походжали тротуарами, байдуже годуючи духопеликами всіх, хто, як їм здавалося, порушив порядок. Ті уболівальники, що підігріли себе віскі чи джином, намагались триматися від ідолів подалі. З власного досвіду вони знали: роботи-поліцаї куди гірші й нещадніші за звичайних охоронців порядку, хоч і ті були далеко не ангели.

«Матч епохи» супроводжувався нечуваним ажіотажем у ділових сферах. Річ у тім, що за спиною кожної команди стояли могутні угрупування трестів і монополій. Вони билися об заклад, ставлячи і на «Добрих вовків» і на «Бородатих хлопчиків» величезні суми. За висловом одного із спортивних коментаторів, «гроші, кинуті на бочку, могли б скласти купу, котра своєю вершиною сягнула б Місяця».

На «Бородатих хлопчиків» ставила, зокрема, всемогутня «Уестерн компані», що її не без підстав вважали за державу в державі. Сотні електронних машин невтомно лічили й перелічували всі можливі варіанти гри. При цьому на шальку уявних терезів кидали, здавалося б, найдрібніші факти, скажімо, те, що центр нападу «бородатих» юнацькі роки прожив у дядини на Атлантичному узбережжі, а центр захисту команди «вовків» в дитинстві хворів на свинку…

Та ось врешті настала урочиста хвилина. Всі, кому поталанило дістати квитка чи прошмигнути на стадіон «зайцями», сяк-так розташувалися на трибунах. На поле, обнесене колючим дротом та ровом із водою, жваво вибігли гравці обох команд. Груди й спину кожного «вовка» прикрашало зображення вишкіреної пащі звіра, котрий дав назву команді. «Бородаті хлопчики» були у своїй традиційній білосніжній формі. Суддя, сидячи в броньованому маніпуляторі, позирнув на секундомір, і над завмерлим стадіоном срібно засюрчав свисток…

«Вовки» зразу ж кинулися в атаку. Вони штурмували розгорнутим фронтом. Особливо небезпечним здавався форвард «вовків», новоявлена двадцятилітня зірка. Він з однаковим успіхом бив і лівою і правою, а фінтив так, що всі, хто уболівав за «Добрих вовків», тільки кректали блаженно та захоплено. Цей високий і прудкий хлопець зовсім заступав свого супротивника. «Бородаті» стали в глухий захист. Вони відверто грали «на відбій». Трибуни обурено зашуміли. Кілька круглих предметів, од яких відгонило тухлятиною, описавши правильні параболи, опустились там, де з’юрмилося найбільше білих футболок.

Президент «Уестерн компані» сидів на трибуні для почесних гостей блідий і похмурий. Поряд з ним був тренер «бородатих» (він щойно прибіг сюди) та якийсь набасурманений чоловік з високим чолом. Тренер щось швидко казав, час од часу розводячи руками. Президент кілька хвилин непорушно слухав його, а потім розмахнувся і зробив жест, що здалеку підозріло видавався звичайнісіньким ляпасом. Відтак він вигукнув якесь коротке слово. З кривою посмішкою тренер вискочив з-під скляного козирка й побіг униз підбадьорювати своїх зів’ялих вихованців. Президент компанії тим часом віддав якесь розпорядження своєму сусідові. Похмурий чоловік ствердно хитнув головою і зник.

А напруження на полі весь час зростало. «Бородаті хлопчики» трохи оговтались після першого натиску «Добрих вовків» і кілька разів переходили в контратаку. Тепер гострі ситуації виникали то коло одних, то коло інших воріт. На чотирнадцятій хвилині центрфорвард «Добрих вовків», хитро обвівши двох захисників, вийшов сам на сам із воротарем. Той необачно кинувся вперед, і ворота лишились порожні. Трибуни завмерли, очікуючи на гол. Прославлений центрфорвард завжди був надзвичайно цілкий. Але цього разу удар його виявився і кволий, і неточний. М’яч, зрізавшись із ноги, повільно викотився за лицьову лінію. Стадіон затопила хвиля обурення. А «бородаті» кинулися в контратаку.

– Вперед, хлопчики! – заволав тренер.

Кілька точних пасів, і ось уже лівий нападаючий «бородатих» виходить на ворота. Удар!… Дуже слабкий. Однак м’яч вислизнув із воротаревих рук і вкотився в сітку. Гол!

Трибуни вибухнули захопленням і водночас обуренням. Уболівальники «бородатих» обнімали один одного. Навіть президент «Уестерн компані» мляво заплескав у долоні. Поряд із ним знов сидів похмурий чоловік із високим чолом. Підклавши під себе спортивну валізку, він весь час нервово крутив у руках паличку, щедро інкрустовану сріблом.

Не минуло її хвилини, як «вовки» сквитали м’яч. Із рахунком 1:1 команди пішли на відпочинок.

У роздягальні «вовків» було повно люду. Роблено кашлянувши, славнозвісний центрфорвард поскаржився:

– Розумієте, хлопці, тільки я намірився бити по м’ячеві, а в обличчя мені мовби невидимою подушкою хто. Ну, я й розгубився.

– Знаємо ми цю подушку! – мовив Боб Дзвіниця, центр захисту. – Її звуть Маріанна, вона абсолютно реальна і навіть помацати її можна…

– Не треба було вихилятися на танцюльках цілий вечір.

– Розпорошив свою силу! – загукали з усіх боків.

– Та ну вас! – оприскливо сказав центрфорвард, постогнуючи під руками зразу трьох масажистів. – Я серйозно, а їм хихоньки…

В другому таймі пристрасті дійшли апогею. Тут і знадобився судді його кібернетичний маніпулятор. Розумна машина, спритно обминаючи гравців, металась по полю за м’ячем, і суддя в її прозорій кабіні почував себе досить безпечно.

Тепер обидві команди були па висоті. Блискучі фінти, карколомні комбінації змінювали одна одну з калейдоскопічною швидкістю.

На кінець зустрічі визначилась перевага «Добрих вовків». Вони атакували завзятіше, били по воротах суперників частіше. Але їхні удари весь час були або неточні, або зовсім несильні. Білі футболки з’юрмилися біля власних воріт. Стадіон шаленів. Кілька відчайдушних уболівальників метнулись на поле. Та кийки роботів-полісменів швиденько остудили їхні гарячі голови.

Аж ось м’яч підхопив один із захисників «бородатих». До нього кинувся хтось із «вовків», але послизнувся і впав. Те саме спіткало й другого «вовка», котрий спробував виправити помилку партнера. Захисник без перешкод подолав усе поле. Підбадьорюваний заглушливим ревінням і вигуками уболівальників, він, мов вихор, мчав на ворота «Добрих вовків». Воротар замість того, щоб кинутись уперед і спробувати зняти м’яча з ноги «бородатого», закляк у воротях, розчепіривши руки. Внаслідок цього несильно пробитий м’яч опинився в сітці.

Так із рахунком 2:1 на користь «Бородатих хлопчиків» закінчилася ця історична зустріч.

Похмілля

Протягом усієї ночі величезне місто не спало. До самісінького ранку на вулицях вили сирени швидкої допомоги. По країні прокотилася хвиля самогубств. Дрібні клерки й службовці компаній, що програли на поразці «Добрих вовків» своє жалюгідне майно і всі заощадження, з усіх можливих засобів переставитись у потойбічний світ обирали, на їхню думку, найзручніший: щільно зачинивши па кухні вікна й двері, вони відкривали кран газової плити. Як правило, медична допомога прибувала надто пізно. Та, погодьтеся, все це дріб’язки проти тієї обставини, що «Уестерн компані» поклала у свої броньовані сейфи чотирнадцять мільйонів чистоганом. Далебі, непогані дивіденди. І здобуто їх у рекордно короткий строк – за два тайми по сорок п’ять хвилин кожен! Щоправда, аби спрямувати події в потрібне русло, довелося піти на певні затрати.